Щастя й належний добробут здобувається важкою працею

Щоб жити щасливо і в достатку, треба багато і важко працювати. Батько-одинак із Сухині Сергій Колесник не пам’ятає, щоб хтось колись втовкмачував у його голову цю здавна відому народну мудрість. Та й навряд чи сприйняв би її у молодості.

Шість років було йому, коли помер батько, залишивши дружині Марії шестеро діток. Брат радив сестрі здати чотирьох найменшеньких в інтернат. Видно, пам’ятав, як колись і його з чотирма братиками забрали в Яблунівський інтернат, коли залишилися без батьків. Не поїхала туди старшенька, тринадцятирічна Марія. Після третього класу місцевої школи вона пішла працювати в колгосп дояркою. Її теж могли відвезти в інтернат, але тітка заявила, що буде наглядати за племінницею, хоч жили вони в різних хатах.

Пізніше і сама Марія Григорівна опинилася в такій ситуації. З тринадцяти років працювала багато й важко, але не зазнала тривалого щастя й належного достатку.

Напівсирота Сергійко усвідомив це пізніше. До сліз стало шкода матір, яка присвятила своє життя каторжній роботі на фермі, щоб дітки мали бодай якийсь достаток. Якось випадково він почув пояснення матері на запитання дядька, чому сестра не виходить заміж після смерті чоловіка: «Не погоджуюся на нове одруження, бо серцем відчуваю, що для мене, може, й знайдеться другий чоловік – не один уже сватався, от тільки не впевнена, чи стане котрийсь з них справжнім батьком для моїх діток».

Щось подібне відчув пізніше й Сергій, коли його дружина подалась у далекі краї, залишивши йому маленьку Ангеліну й старшенького Анатолія. Самотужки піднімав дітей на ноги, був для них і батьком, і мамою. Тоді й повірив, на собі перевірив народну мудрість, що щастя й належний добробут здобувається важкою працею.

– Трудовий шлях почав, можна сказати, з ферми, як і мама Марія, – згадував Сергій. – Протягом шістнадцяти років працював доярем, що вважається рідкісною професією для чоловіків. Але результатів добивався навіть кращих, ніж жінки-доярки. Вдома теж слідкував, щоб мої дітки йшли в школу нарядними, причесаними, доця Ангеліна – з гарними косичками. Дехто не вірив, що то я її заплітаю.

Після закінчення школи син Анатолій вступив на навчання до Ніжинського музичного коледжу, бо й батько Сергій не тільки працював на фермі, а після розпаду колгоспу – в торгівлі, а він ще й має артистичний голос, і дітей змалечку привчав до художньої самодіяльності. Бувало, й неабиякі сімейні номери показували на клубній сцені. Односельці дивувалися, як Сергій самотужки зумів виростити таких талановитих і працьовитих дітей.

– Ростив і виховував їх у батьківській любові, в праці й дружбі з українською піснею, – гордовито пояснив Сергій Павлович. – До речі, пісня в нашій родині передається з покоління в покоління. Мама Марія теж брала участь у художній самодіяльності, й на фермі, бувало, як заспівають доярки, то і в селі було чутно. І я з ними співав. Правда, син Анатолій хоч і закінчив музичний коледж, але продовжив навчання в Ніжинському аграрному закладі. Видно, застраховує себе, щоб був вибір на роботу. Дочка закінчує 9-й клас Бобровицького ліцею. Маленькою боялася, щоб я не привів чужу маму… Дітей возив з собою, коли їздив із самодіяльним колективом виступати з концертом за межі району, бувало, й області.

Пояснив і загадково примружив праве око, а в куточку губ мелькнув посмішкою – ніби хотів сказати, що то його характер. Бо він і сам живе не очікуваннями манни з неба чи сподіваннями на щасливу долю, а власними руками й постійно мислячою головою творить родинний достаток і щасливий затишок.

Після розпаду колгоспу попрацював трохи у приватній торгівлі на хазяїна, а потім, в 2012 році, вирішив сам стати хазяїном сільгоспвиробництва у своєму дворі. Спочатку купив одну корову, потім другу, третю, четверту… Завів свиней, має вже свиноматок для поповнення домашнього свинопоголів’я, продає молодняк односельцям, із сусідніх сіл приїжджають.

Розводити домашню ферму допомагала й мати, поки не добралася до неї пандемія і не загострила старі болячки. А перед цим по здоров’ю невтомної доярки вдарило повідомлення 30 січня 2015 року про смерть сина Віталія, який загинув у Вуглегірську Донецької області. У березні 2016 року його нагородили посмертно орденом «За мужність». Сергій возив матір у Чернігів, де їй і передали цю державну нагороду. От тільки здоров’я у Марії Григорівни не добавилося, а погіршилося. Доконав же клятий ковід – два останні роки з постелі самотужки не встає. Доглядає син Сергій. Приїздить до матері й дочка Оля. Останнім часом рідше: її чоловік Станіслав воює, тож багато клопотів звалилося на її плечі.

Брат Олександр живе біля столиці, а в Сухині має город, з дружиною і дітками приїжджають його обробляють, у них вся своя городина.

Раніше Сергій їздив на ринок із молочною продукцією, тепер її розкуповують у селі, приїжджають дачники місцеві і з Макарівки. У господаря своя технологія виготовлення кисломолочного сиру. Допомагають діти, коли вдома, але і їм доручає здебільшого мити посуд і скляну тару для продукції. Свині на м’ясо продає приїжджим «оптовикам».

Кормову базу для домашньої худоби й птиці розширив за рахунок чужих присадибних ділянок, що заповіли Сергію одинокі жінки, яких він доглядав до смерті, бо рідних або не було, або просто відмовилися від «брудної і вонючої роботи». До однієї бабусі, маминої двоюрідної сестри, ходив регулярно вечорами у сусіднє село Карасинівку, що за чотири кілометри від Сухині.

Односельці кажуть, що у спеціальних медичних закладах і будинках для інвалідів та самотніх людей похилого віку треба ще пошукати такого душевного, вмілого і відповідального працівника. Ще й співуна, від пісень якого душа радіє й серце відтає в найбільш згорьованої людини.

Коли гостював у Сергія Колесника, до нього приїхало молоде подружжя з Макарівки. Ніякі не родичі – сказали, що хтось із сусідів попросив їх привезти Сергію гроші за поросят, яких вони купили «на віру». Молодим же людям – за щастя їхати до Сергія Павловича, бо спілкування з ним – одна душевна радість.

Не відчуває хазяїн домашньої ферми проблеми з помічниками, коли потрібна допомога при заготівлі сіна для худоби. Когось двічі просити – такого не буває. Здебільшого ж справляється з роботою сам, діти підключаються.

Встигає й на репетиції та концерти художньої самодіяльності, і не лише свого села, а й сусідньої Рудьківки. Ходить і до церкви, коли батюшка з Рудьківки править службу в Сухині.

«Сергій Колесник – не чоловік, а дзиґа з чарівною музикою, – сказала одна приємна жіночка. – Він і односельців запалює своєю працьовитою енергією, своїм талановитим співом, душевною добротою».

І розповіла одну цікаву історію. Колись у місцевому колгоспі головував Макаренко – ніби й непоганим був господарем, у районі його шанували, грамотами нагороджували. Та раптом він почав називати сухинців кролями, і пояснив причину: мовляв, нагодуй їх – мовчать, не нагодуй – теж мовчать. Цю образу колгоспники сприйняли по-своєму: на чергових звітно-виборних колгоспних зборах, коли черга дійшла до голосування за переобрання Макаренка головою колгоспу, колгоспники мовчки піднялися і вийшли з клубу. Довелося бюро райкому партії привозити в село іншого кандидата на голову непоганого колгоспу.

Сергій Колесник своєю працьовитістю, талановитим голосом, задушевними розмовами впливає на земляків, запалює їхню активність, щоб більше ніколи і в нікого не виникло бажання назвати їх безмовними кролями. А ще він показав, як можна у віддаленому селі, в неповній родині звичайною працею створити родинне щастя й немалий достаток, чим й інших запалює на таке життя.

Григорій Войток